Щоб не забрати з собою усієї правди пережитого

Спогади політв’язня Івана Опаранюка

 (І928-2020)

Частина 3.

Волинянка Ганна

«У Кенгирі я був у будівельній бригаді, там будували житлові чотириквартирні будинки. Якось жаркого  літа І952 року ми саме покривали дах шифером. А поруч, через стіну, дівчата копали траншеї для проведення водопроводу і каналізації, землю ломом довбали. Я побачив, що нам через огорожу хтось записку перекинув. А в тій записці котрась із дівчат  запитує чи є серед нас хто з Волині. Я їй відповів - і себе назвав, і  хлопців-земляків. Ми обмінялися з нею адресами. Звали дівчину Ганна Петрівна Горбач, була вона із села Новосілки Володимирського району, вчителька-каторжанка. Ми стали з нею переписуватися записочками. А в жовтні мене судили і я пішов далі на етап. Ганна писала мені листи, пересилаючи їх через моїх рідних у Ставках. Брат ті листи мені пересилав.  Ось таку довгу дорогу проходили дорогі для мене листи. Ганна звільнилася у І956 р., повернулася на Волинь і одразу вийшла заміж, але життя в неї з тим чоловіком не  склалося. Стала знову писати  мені листи у в’язницю, приїжджала на зустріч, коли я перебував в ув’язненні в Житомирі. Однак, шляхи наші пішли порізну. Залишилося в мене фото Ганни, як пам’ять про мої почуття в неволі».

На звороті світлини напис: «Найдорожчому Івасеві від Ганнусі. Бережи, коли причина дивитися, а ні, то даю право порвати Тобі. Не забувай у вольні дні 28 липня 1955 р. Ганна Горбач».

Останні роки ув’язнення

Після смерті Сталіна, я став писати листи в різні інстанції, щоб переглянули мою справу, писав генеральному прокурору СРСР  Руденку, всього за час ув’язнення я написав І07 скарг. Писати дозволяли, але кожен папір прискіпливо перевіряли. У відповідь мені приходили лише відмови.

У І955 році мене етапують із Володимирської «закритки» у Краснопресненську пересильну в’язницю (Москва), а звідти – до Рівного.У Рівненській в’язниці я сидів у слідчому ізоляторі шість місяців, стільки йшло слідство. Я сидів у камері один, а камери поруч були наповнені людьми, особливо багато арештовували люду  з Полісся. Пам’ятаю хлопця моряка із с. Полиці, який ходив по лісах до І955 року.

Мене вже можна було реабілітувати, якби ж то не судимість одержана в таборі. Знову відправляють мене у Володимирську тюрму. Там у І956 році почала працювати виїзна слідча комісія, яка розглядала справи політичних в’язнів. Стали потроху відпускати на волю тих, у кого строк відсиджений, кого реабілітували. Потім вийшов указ, що кожен може відбувати покарання у своїй республіці. Мене перевезли у Житомирську тюрму. Там я сидів у камері і ремонтував та шив взуття, шевцем був. А ще там була школа, то я зміг закінчити в ній 8 класів.

Рік І959-й. Викликає мене оперуповноважений і запитує: «Что, Опаранюк, нічего не снілось?». Я йому: «Нічого доброго. В неволі сняться тільки погані сни». Він мені повідомив,що мою справу відправили у Верховний суд Казахської РСР (там мене судили другий раз) і мою статтю судимості із 59-3 перекваліфікували на І36-ту, а це вже не 25 років, а І0. О! Я зрадів, що мені три роки залишилося відсидіти, вже й біля параші можу перебути. Тоді я записався на прийом до начальника в’язниці і вже не як тюремно ув’язнений, а як табірний. Прошу його: «Випускайте мене з камери, скільки я вже закритий буду, прогулянка всього одну годину».  Начальником в’язниці був фронтовик-танкіст з обпаленим лицем. Він мені каже: «Куди ви спішите? Є таке положення – за тих, хто відсидів 2/3 терміну, тюремна адміністрація має право клопотати  перед Житомирським обласним судом про розгляд справи і можливе взагалі звільнення». І через місяць влаштували мені показовий суд. Сказали, щоб краще вбрався, прислали перукаря. Все відбувалося у червоному кутку, де колись була велика церква. Привели на це засідання в’язнів із трьох камер. «Встать! Суд ідьот!» Встав. Питають мене: «Як ви плануєте жити, коли повернетеся на волю?» Відповідаю: «Я ще не на волі, я ще в ув’язненні». «Ви визнаєте свою вину?» «Визнаю частково». А далі слово взяв прокурор: «Смотрітє, будучі на свободє вступіл в какую-то юношескую організацию, оні разоружалі стрібков, тєррорізіровалі насєлєніє, чтоби нє поступалі в колхоз. В лагєрє тоже тєррорізіровал людей, чтоби нє виполнялі норму виработкі». На його виступ піднялися ті, що з камер, побутовики: «Ех, прокурор! Поєдь туда, посмотріш, что там дєлається». Суд пішов на засідання. Повернулися: «Освободіть досрочно».  Після І2 років таборів і в’язниць я нарешті почув  такі довгоочікувані два слова. Я встав і сказав  хлопцям те,  що мусив сказати: «Ось бачите, радянська влада вміє покарати і вміє помилувати. Можливо і вам усміхнеться воля, як мені усміхнулася».

В Житомирській в’язниці я вів щоденник. В мене було багато зошитів і книжок. Коли ж мене звільнили, то я ті щоденники спалив. Шкодую про це, бо ніхто в мене їх не перевіряв.

Повернення з неволі

Я опинився на волі 24 лютого І960 року. Взяв квиток на автобус Київ – Рівне і поїхав додому.

Рідні зустріли з великою радістю. А от одержати прописку після повернення з довідкою про звільнення, було непросто. Зрештою я прописався у Ставках.

Весільне фото Івана та Тамари Опаранюків, 1960 р.

4 вересня І960 року я одружився на одинадцять років молодшій від мене дівчині Тамарі з с. Караєвичі, у якої два брата теж були засуджені за націоналізм. У Караєвичах ми збудували дерев’яну хату, але незабаром там почалось будівництво «Азоту», і нас звідти виселили. Тоді я розібрав хату і переніс її в рідні Ставки. Влаштувався я на роботу у Рівному на цегельний завод. Тоді ще там жінки вручну цеглу виготовляли. Я кидав глину, возив тачкою сирець у печі. Потім працював у будівельній бригаді. Хотів поступати на навчання у Млинівський ветеринарний технікум, але виконроб  мені порадив краще вивчитися на водія. Шофери  в ті часи  були на вагу золота. Я й пішов вчитися на 4–місячні курси в автошколу, яка тоді знаходилася у Рівному поруч з кінотеатром «Партизан». Шоферував я 32 роки у шляхово-будівельному управлінні, їздив спочатку на вантажівці ГАЗ, потім – на ЗІСу.

Сім'я Івана Опаранюка, 1960-і рр.

Маю сина і доньку, четверо онуків.  Дружина померла в минулому році».

Щоб люди знали і пам’ятали загиблих побратимів

У селі Ставки на доволі крутому пагорбі знаходиться сільське кладовище. Піднімаюся вгору центральною алеєю. Зупиняюся в центральній частині кладовища біля скромного гранітного пам’ятника з написом «Вони загинули за волю України» , на якому викарбувані 35 імен українських патріотів. На хресті пов’язані сині і жовті стрічки. Одразу помітно, що ставчани доглядають за братською могилою.

Про це поховання чотири роки тому мені детально розповідав Іван Пилипович.

«Це було весною І945 року, в неділю. У Ставках трохи поодаль села, біля поля, була хата пана Богдана, провідника ОУН (він був родом із Чорткова, що на Тернопільщині). У цій хаті була криївка, в якій загинуло шестеро повстанців. Було це так. Богдан повернувся до цієї хати з пораненням у легені (потрапив у засідку на Млинівщині). Разом з ним у криївці були члени ОУН - Оля Марчук (псевдо «Хотя») з Обарова, дівчина Галя з Оржева, Степан (псевдо «Вишня) з Обарова, Микола та «Кармалюк». Чекістів, яких була значно більша сила,  сюди привів зрадник. Не здалися катюгам наші хлопці і дівчата, всі загинули..  Стрибки забрали оголене тіло Богдана із закривавленими  грудьми й підводою повезли до Рівного, там поклали біля районного НКВД в надії, що хтось його упізнає. Решту тіл загиблих повкидали в криївку, закидали дровами і соломою та підпалили.

Люди саме були в церкві на службі. Дізнавшись, що горить криївка, я  з друзями побігли туди. Зі мною були Степан  Овсіюк,  Микола Черничук,  Федір Завадський, Андрій Полевик, Зоя Бояр, Устя Черничук, Палажка Завадська.  Чекістів вже там не було і ми мерщій стали заливати водою той вогонь.  У дівчат вже обгоріли коси, від обгорілих тіл йшов недобрий запах. Вийнявши з криївки  тіла, ми огорнули їх, і за метрів 5-6 від тої хати, ближче дороги,  поховали, через пару днів поставили хрест на могилі. Потім повз те місце проїжджали радянські солдати і, побачивши хрест, витягли його з могили і викинули. Ми знову поставили хрест і до нього прив’язали велику протитанкову гранату.  Хоча граната була без запалу, хрест вже не зачіпали. 

Пройшли роки. Ми повернулися із ув’язнення. Я з обарівськими жінками Марією Бабій та Килиною Боярською стали шукати ту могилу, копаємо десь в тому місці, а знайти не можемо. Тоді жінка, яка жила в колишній Богдановій хаті, вказала на місце, де ріс горіх. Ось там ми і знайшли кісточки полеглих. Лікарі допомогли визначити де останки чоловіків, а де жінок. Зробили домовини – в одній поклали кістки двох дівчат і в три окремих домовини - хлопців.

Ми перепоховали наших героїв на кладовищі, коли вже Україна стала незалежною. Коли ж встановили пам’ятник, то вирішили вписати туди імена усіх відомих нам наших земляків, які загинули в боротьбі з ворогом -  хто на своїй землі, а хто в сибірських таборах. Всього вписали 35 імен».

Щоб не замулилось джерело нашої пам’яті

Лиш декілька годин тривало наше спілкування з паном Іваном теплого вересневого дня 2019 року.  Кожне його слово, думка, глибинний спомин був записаний на цифровий носій. Я намагалася щонайменше задавати йому запитань, боялася перервати цей ланцюжок  покрокового занурення  в часи його понищеної, але незламаної молодості.

Він розклав переді мною на столі альбом з клеєними світлинами і пару десятків пожовклих фото, де в більшості його друзі по табору та світлини  пам’ятних зустрічей із тими, хто пройшовши комуністичні катівні, дожив до 1991-го, до проголошення Незалежності України. 90-річний пан Іван детально розповідав  про кожну пам’ятну подію, називав імена, адреси.  А потім згорнув усі ці фото і щиро сказав: «Заберіть їх в музей. Там вони збережуться».

Через півроку Івана Пилиповича не стало. Залишилися записи його спогадів, а ще записи проспіваних ним декількох українських повстанських пісень.

Юрій Рибак

Відомий вчений-етномузиколог, кандидат мистецтвознавства,  уродженець с. Обарів Юрій Рибак був знайомий з Іваном Опаранюком, ще раніше спілкувався з ним і записав пісні у його виконанні, фонограми  яких пізніше надав музейним працівникам. Слухаю спів і відчуваю неабияке обдарування цієї людини музичним талантом, чудовим милозвучним голосом і хорошою пам’яттю, яка закарбувала пісні, створені повстанцями, що були могутньою зброєю у їхній боротьбі і на тяжких сибірських етапах.

Коли готувала цей матеріал до публікації, відчула потребу поїхати у рідне село Івана Опаранюка, щоб побачити і відчути саме цю невеличку частинку нашої землі скропленою кров’ю таких, як  він, простих і незламних українських патріотів. Поїхати, щоб ще раз зустрітися з поглядом цієї доброї і мужньої людини  вже вкарбованим у граніті його надмогильного пам’ятника. Поховали Івана Пилиповича на кладовищі у с. Ставки,  поруч з могилою його дружини Тамари Олександрівни, його не стало 20 квітня 2020 року.

Молила Івана Опаранюка.

Село Ставки, як і 70 років тому, розкинулося на мальовничих пагорбах. На місці, знищеної радянською владою Свято-Михайлівської церкви, збудований новий величний цегляний  храм. Село невпинно зростає сучасними новобудовами, які все більше ховаються від людського ока за високими кам’яними огорожами. Протікає через село і невеличкий потічок, який, очевидно, в минулому був більш схожий на річку.  Початком того потічка є джерело, яке довгий час напувало усіх живильною водою, за що і позначене це місце встановленим хрестом. Та, нажаль, замулилося джерело у Ставках. Вода у кожному  дворі тече із крана.

Та не замулилась пам’ять про хлопців і дівчат буремних років національно-визвольної боротьби за вільну соборну Україну.